Методичні підходи до ревіталізації та реновації історичних будівель (аналіз досвіду)

Анотація

У статті аналізуються поняття «ревіталізація» та «реновація» в контексті збереження історичних будівель і пам’яток архітектури. Констатується відсутність фахових нормативів та поняттєва розмитість термінів «ревіталізація» та «реновація» внаслідок  невизначеності їх методичних засад. Цими ж причинами пояснюється синонімічне використання паралельних термінів (реабілітація, регенерація, ревалоризація, реституція), сутність яких є розмитою. Причиною цього явища є пошук можливостей осучаснення об’єктів спадщини і пристосування їх до суспільних потреб шляхом розширення спектру фахових методик, які би передбачали застосування до деградованих пам’яток архітектури дії ширшого спектру, ніж вимагає реставрація і формували методичні підходи до такого виду робіт.

Системні теоретичні дослідження з цього предмету відсутні. Окремі праці теж не дають відповіді на поставлене питання. Відтак розглядається практичний досвід робіт з ревіталізації та реновації у Польщі (Мануфактура в Лодзі), Франції (музей Орсе в Парижі), Голландії (Національний музей в Амстердамі), Німеччині (Новий музей в Берліні, музей Моріцбург у Галле, дієцезіальний музей у Кьольні), Іспанії (Кайша Форум у Мадриді), який демонструє споріднені підходи, а іноді спірні концепції. Розглянуті об’єкти належать до тих, що позитивно сприйняті суспільством. Їх споріднює монофункція (музеї), яка дозволила застосувати єдиний концептуальний принцип для ревіталізації (реновації) об’єктів. Переконливість їх образу значною мірою  зумовлена високою якістю сучасних матеріалів і виконанням робіт на найвищому технологічному рівні. Акцентується необхідність наукового аналізу ширшого кола типологічно різних об’єктів з метою професійної рефлексії, узагальнення методичних підходів та вироблення законодавчих принципів.