У сучасному суспільстві розвиток медичної науки та охорони здоров'я як соціального інституту тісно зв'язані з появою соціального феномена медикалізації. Актуальність всебічного вивчення медикалізації, що диктує сприймати людське життя як медичну проблему, людину – як пацієнта, а її тіло та свідомість – як об'єкти медичного контролю й регулювання [6, с. 10], стрімко зростає в умовах пандемії. Метою статті є аналіз соціальних наслідків розширення медикалізації в умовах пандемії. Для реалізації даної мети необхідно вирішити такі дослідницькі завдання: - розкрити зміст процесу медикалізації у контексті бінарної опозиції «здоров'я / хвороба»; - вивчити рівність доступу соціальних груп до джерел підвищення добробуту та основних механізмів інтеграції в умовах пандемії. Методологія дослідження медикалізації як соціокультурного феномену виявляється в роботах М. Фуко. Методологія включає принципи історичності, компаративності, комплементарності. Результати дослідження. М. Фуко виділяє три історичні типи політичної влади, які притаманні західному світові – це суверенна влада, дисциплінарна влада і біовлада. Суверенна влада, на думку М. Фуко, бере початок від Середньовіччя і тримається на владі суверена через контроль людських ресурсів і використовує при цьому законодавство і державну систему права. Дисциплінарна влада стала головним інструментом капіталізму й індустріального суспільства, з'явившись в XVII-XVIII ст. Робота дисциплінарної влади якісно відрізнялася від суверенної влади. Суверенна влада дозволяла заснувати абсолютну владу, яка вимагає великих витрат, інтенсивне використання різних символів влади, її демонстрації. Біовлада, є останнім типом влади, серед тих, які націлені на управління людьми. У ході свого впровадження в європейське життя в другій половині XVIII століття, біовлада не виключає ні ті механізми, які працювали в епоху монархії, тобто теорію суверенітету і політико-юридичний дискурс, ні механіку дисциплінарної влади, яку вона, швидше, модифікує. Біовлада не тільки в хронологічному сенсі стала третьою стадією еволюції влади всередині західної цивілізації, а й третім й найглобальнішим рівнем управління людьми. Її основна відмінність, яка й надає їй глобальність, полягає в тому, що якщо суверенна влада працювала з індивідом, яка підписала контракт (передача суверенітету), дисциплінарна влада із тілом людини, то біовлада – із соціальним тілом, тобто з населенням, «звернена до людини як живої істоти, людини-роду».Біовлада обмежує сферу прийняття рішень індивіда, що підкоряється нав'язаним з огляду безпеки для здоров'я дій, не вступаючи у відкритий, явно видимий, конфлікт. Даний конфлікт прихований і мається на увазі як протиріччя між діяльністю підпорядкованого суб'єкта, спрямованого на власне благо і уявленнями суб'єкта влади, що стосуються допустимого обсягу цієї діяльності. У найближчому майбутньому людству, очевидно, належить розробити певний загальний набір правил і обмежень. Криза, викликана спалахом COVID-19, зачепила практично всі сфери життя суспільства і всі верстви населення, але особливо згубною вона виявилася для представників найбільш уразливих соціальних груп. У західній науковій літературі соціально вразливі групи населення (socially vulnerable groups) виділяються відповідно до концепції, що трактує вразливість як реакцію на ризики, в т.ч. соціальні. Обговорення. Сучасними дослідниками медикалізація розглядається і як прогресивне явище, і як очевидно негативний феномен. Міжнародні організації, що приділяють особливу увагу питанням інклюзивності, у світлі пандемії коронавірусної інфекції серйозно стурбовані можливим погіршенням становища вразливих груп населення. ООН, Всесвітня організація охорони здоров'я, Міжнародна організація праці (МОП), Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), Міжнародний комітет Червоного Хреста та багато інших випустили для своїх співробітників, національних урядів, корпоративного сектора і широких груп населення рекомендації із закликом звернути увагу на необхідність забезпечення прав і потреби громадян з обмеженими можливостями в умовах пандемії. Висновки. Неухильне збільшення масштабів медикалізації в умовах пандемії, внаслідок чого медичний інститут виконує не тільки функції лікування й профілактики, а й соціального контролю, створює в суспільстві нові довгострокові ризики та небезпеки. Медикалізація соціальних проблем перешкоджає критичному розумінню підпорядкування владі тими групами людей, яких воно стосується. Крім того, медикалізація соціальних проблем означає, що наукове медичне знання поширюється далеко за межі професійного дискурсу і активно функціонує у медійній, політичної, повсякденній сферах, що стає можливим завдяки особливому статусу наукової медицини. Сьогодні вона являє собою політичний інструмент владних відносин, покликаний підтримувати економічні, політичні та соціальні процеси ексклюзії соціально-вразливих громадян, що відбуваються у сучасному суспільстві в умовах пандемії.
